На вулиці Культури, 9 знаходиться на вигляд нічим не примітний будинок, стіни якого просякнуті історією сталінської епохи у всій її повноті. Однак, на сьогоднішній день далеко не всі власники квартир знають історію цих колись письменницьких «застінок». Сьогодні Мій Харків трохи привідкриє завісу над цим.
Розкішний будинок для літераторів без «тягаря побуту»
У 1920-х роках у Харкові розгорівся бум будівництва кооперативних житлових будинків для представників різних професій. У цей період були побудовані «Швачка», «Медик», «Червоний банковець», а також будинок «Слово», який розпочинає свою історію у 1928 році. Він призначався для українських літераторів, що влаштувалися в Першій столиці УРСР.
Щоб зробити письменників ближче до простого робітника, в розкішні апартаменти спочатку планували поселити і кращих працівників соцпраці. Але цього не сталося, оскільки літератори дружно звернулися до вищих інстанцій із проханням зупинити «злиття пера та лопати».
Дочка письменника Миколи Дукіна Наталя у своїх мемуарах описує, як потенційні мешканці багатоквартирного будинку збирали кошти для кооперативного паю. Кожен із охочих отримати шикарну, за тими мірками, квартиру намагався заробити як міг. Мати Наталії Дукіної, наприклад, працювала у дві зміни шкільним учителем. Письменники ж, в основному, займалися прибутковими перекладами, на шкоду своїй творчості.
Незважаючи на те, що сама будівля була закінчена до осені 1928 року, потенційних мешканців не поспішали заселяти, оскільки в будинку тривалий час не було парових казанів, без яких узимку довелося б туго. Перші мешканці в’їхали після того, як установили опалення. Заселялися квапливо, поспіхом, аж надто літераторам хотілося зустріти Новий рік у довгоочікуваних розкішних апартаментах.
Тягніть жереб, панове письменники
Загалом у будинку «Слово» було 66 квартир, із них чотири відводилися адміністративним працівникам. квартири, що залишилися, займали як імениті письменники (Володимир Сосюра, Микола Куліш, Павло Тичина та інші), так і менш відомі на той момент (Іван Багряний, Олесь Досвітний). Літератори розподіляли між собою квартири за жеребом. Кожен тягнув папірець із номером квартири. Таким чином Микола Хвильовий отримав квартиру №9, талановитий автор гуморесок Остап Вишня — №22, а відомий актор та театральний режисер Лесь Курбас — №64.
Щоправда, деякі письменники були готові навіть вибивати кулаками квадратні метри в інших авторів. Так, Хвильовому спочатку дісталася простора чотирикімнатна квартира, але деяким колегам із творчого цеху це не сподобалося. Щоб не доводити справу до крайнощів, Микола Григорович поступився своїм жеребом іншим, взявши собі трикімнатну квартиру.
«Стук-стук, відкрийте!»
Через чотири роки після в’їзду письменників у новий будинок репресивний каток сталінського режиму «докотився» і до мешканців «Слова». У 1932 році почалося полювання на інакодумців, а правильніше сказати, на громадян, які думають, інтелігенцію. Чи не першою українською «ластівкою» став Іван Багряний, якого заарештували того ж року. Згодом літератор опише всю «принадність» сталінського режиму, що гноїть уми українського народу в підвалах НКВС та таборах, у своєму романі «Сад Гетсиманський».
Арешт Михайла Ялового у квітні 1933 року відіграв трагічну роль для багатьох мешканців будинку. Ялового звинувачували у шпигунстві та зв’язках з Олександром Шумським та підготовці замаху на другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Михайла Омеляновича було засуджено спочатку до 10 років таборів, а через чотири роки його розстріляли. Після арешту Ялового покінчив життя самогубством Микола Хвильовий. 13 травня 1933 року поет запросив до себе своїх друзів і застрелився в сусідній кімнаті, залишивши передсмертну записку, сповнену нерозуміння того, як радянська влада може перемелювати таких затятих комуністів, як Яловий та йому подібних.
Продовження статті, у якому ви дізнаєтесь про подальшу сумну долю поетів та письменників, можна знайти на MyKharkov. Ви дізнаєтесь, яка квартира змінила трьох власників, та скільки разом загинуло поетів та письменників з цього будинку.